Манвелівська середня загальноосвітня школа Васильківського району Дніпропетровської області


запам'ятати

 

Творчість учнів

 

                      ЩАСТЯ

                     Що  треба для щастя людині?

                                            Щоб  сонце ласкаве  світило щодня,

                                            Оселя затишна  і  чуйна родина, 

                                            Мамина  пісня  завжди щоб  жила

                                           І вранішні  роси,  щоб  землю  вмивали,

                                           Пташки  від  зорі  до  зорі  щебетали,

                                           Любов і добро, щоб  скрізь  панувало,

                                           Щоб  серце  не  плакало  й  горя  не знало.

                                          Земля не  здригалась  від  туги  й  жалю,

                                          У  щасті  хочу бачить  Вкраїну  свою!

 

ЮНІСТЬ

Щось  тихо  вітерець  шепоче,

Сказати  ніжно  мені  хоче,

Навіює  думки  сумні –

В  дитинство не повернутися мені.

 

Десь  дрібно  дощик  шелестить,

Листочок на гіллячку  тремтить,

А  гойдалка  улюблена  моя

Для  мене  стала  замала.

 

У  небі зірочка з’явилась,

Світити їй  довго  не  судилось.

Невже  закриті  вже  мені

В  дитинство  двері  чарівні?

 

А  вранці  сонечко  зійшло,

Так  довго  я  його  чекала.

Дитинство  швидко  відійшло,

А  юність  тільки-но настала.

 

 Глушакова Анастасія, учениця  11  класу

 

 

       Яскравий спалах поколінь

Василенко Аркадій Леонідович народився 16 травня 1927 року в селі Васьківці на Чернігівщині. Він був другою дитиною в родині. Сестра Надія була старшою на два роки. Згодом народився брат Борис. Батьки, Леонід Васильович і Ніна Федорівна, виховували своїх дітей у любові і довірі. Про матір говорили односельці, що вона – одна доброта. У родині панувала злагода, діти допомагали батькам, бо до праці були привчені змалечку.

Згодом родина переїздить до радгоспу «Тростянець», де батько працює бухгалтером, а мати – директором молокозаводу.

Діти ходили до місцевої школи, вчилися всі добре, кожен будував свої плани на майбутнє.

Та настав грізний 1941 рік. Батька на фронт на взяли за станом здоров’я, родина опинилася на окупованій території. Аркадію йшов 14 рік. Німці відразу запровадили свої порядки. Грабували мирних жителів, за будь – яку провину  могли розстріляти. Всі жили в страху і в надії на швидке визволення. Жителі Тростянця, особливо молодь, намагалися будь – яким способом чинити опір ненависним фашистам. По селу ходили чутки, що в навколишніх лісах почали діяти групи партизанів. Тому ті, хто хотів долучитися до боротьби проти фашистської чуми, покидали рідні домівки і тікали в партизани. Фашисти жорстоко карали будь – які прояви непокори. Вони, мов злі собаки, обшукували оселі всіх підозрілих селян, шукаючи хоч якихось фактів причетності або допомоги партизанам. Окупантам доносили їхні вірні слуги – перевертні – зрадники народу, що в село під покровом ночі пробираються партизани, щоб роздобути хоч якийсь провіант. Тростянчани радо останнім ділилися з ними.

Не один раз вночі партизани навідувалися і до родини  Василенків. Ніна Федорівна і Леонід Васильович тихенько складали у мішок печений хліб, якусь картоплю, буряк, хоч і знали, що за це можуть поквитатися життям.

Аркадій, знаючи про партизан, не один раз виношував і своїй голові план втечі до лісу.  Та кожного разу його зупиняла думка про те, що через його вчинок можуть постраждати батьки.

Поряд із селищем були водойми, де сільські хлопчаки купалися або ловили рибу. Одного разу Аркадій, будучи біля ставка, почув підозрілі звуки, що доносилися із зарослів чагарника. Хлопець не розгубився і відразу зрозумів, що це хтось кличе на допомогу. Ним виявився радянський льотчик, літак якого був підбитий, а він вистрибнув із палаючої машини на парашуті поранений і травмований.

Уже кілька днів він блукає незнайомою окупованою місцевістю, надіючись хоч на якусь допомогу.

Аркадій чудово розумів, що, допомагаючи радянському бійцеві, він наражає і себе, і свою родину на смертельну небезпеку. Адже про це повідомляли листівки, розвішані по всьому селу. Та Аркадій про небезпеку навіть не думав, адже ранений потребував допомоги.

Протягом кількох тижнів юнак під покровом ночі носив їжу і ліки радянському льотчику. Батьки, звичайно, здогадувалися, але Аркадій кожного разу або відмовчувався, або придумував чергову небилицю.

Час ішов, і червоноармієць набирався сил і будував плани про втечу до партизанів. Аркадій, який добре знав місцевість, вирішив не тільки провести льотчика до партизанів, але і  залишитися разом із ними.

Настав день, коли втікачі, взявши хоч якийсь провіант, попрямували до лісу у пошуках дороги до партизанського загону.

Кілька днів блукань лісовими стежками увінчалися успіхом. Їх радо зустріли партизани, нагодували солдатською кашею, обігріли чаєм, настояним на лісових травах. А в цей час у рідному Тростянці розігралася справжня трагедія. Місцевий староста запідозрив , що давненько уже в селі не видно Василенка Аркадія, а тому з обшуком направив до будинку поліцаїв. Звичайно,  юнака вдома не було, батьки на запитання поліцаїв відповідали, що гадки не мають, де знаходиться син. Та поліцаї цьому не вірили, а тому вимагали від батьків зізнатися, що Аркадій втік до партизанів. Та Ніна Федорівна і Леонід Васильович стояли на своєму, повторюючи, що вони нічого не знають. Тоді староста вдався до рішучих дій. Він наказав  поставити вкрай наляканих батьків під стріху хати і обстріляти їх. Всі розуміли, що кожен постріл може бути фатальним. Та в цю мить Ніна Федорівна і Леонід Васильович думали про те, що в хаті закриті діти, які можуть в одну мить стати сиротами.

Страшна екзекуція ні до чого не привела. Батьки Аркадія знову і знову говорили, що вони нічого не знають про втечу сина. Поліцаї покинули оселю Василенків ні з чим, та після цього вони стали частими гостями на подвір’ї Ніни Федорівни.

 У партизанському загоні Аркадій допомагав доглядати за кіньми. А пізніше йому видали зброю, пошили армійську форму і включили до групи розвідників.

Більше десяти місяців юнак перебував серед партизанів. Ішов 1944 рік. Радянські війська звільняли територію України від фашистських загарбників. Радісна мить настала і для жителів Тростянця. Село було звільнене, життя повернулося у мирне русло.

Партизани  приєдналися до загонів діючої армії. Аркадій теж хотів продовжити свій бойовий шлях, Але йому не було ще 18 років. Повернувся син додому, низько вклонився батькам. Радість із журбою обнялася.

У Тростянці відновила роботу місцева школа. Аркадій закінчив семирічку, працював механіком у радгоспі «Тростянець», закінчив Охтирський сільськогосподарський технікум Сумської області. Пізніше був призваний до лав Червоної Армії. Служив сім років.

Коли Аркадій відбував службу, родина переїздила на Дніпропетровщину. Батько став працювати бухгалтером у радгоспі «626», а мати, Ніна Федорівна, завідуючою їдальні. То ж  Аркадій після служби повернувся до Манвелівки. Саме тут і відбулося становлення Аркадія Леонідовича як спеціаліста.

Спочатку працював завідуючим майстернею, а пізніше – головним інженером. Працюючи, закінчив заочне відділення Дніпропетровського аграрного інституту. Аркадій Леонідович був великим професіоналом, знав свою справу досконало. Користувався авторитетом серед працівників радгоспу, бо не цурався ніякої роботи, разом із першим механізатором виїздив на поле, а з останнім повертався додому.

Саме тут, у Манвелівці, Аркадій Леонідович зустрів своє справжнє кохання. Коли молодий Аркадій Василенко повернувся з армії додому, у будинку його батьків квартирувала вчителька Журавель Олександра Павлівна, яка приїхала працювати до Манвелівської СЗШ за направленням. Це було кохання з першого погляду. Одружившись, вони продовжували жити разом із батьками. Доля їм подарувала двох синів – двійнят. Пізніше один із них, Сергій, обрав професію юриста, а Борис пішов шляхом батька – став інженером. Дружно жилося всім у родині Василенків. Навіть коли одружився менший брат Борис і них теж народилося двоє синів, місця в затишній оселі вистачало всім. Бо щастя в ті часи вимірювалося на квадратними метрами житлової площі, а взаєморозумінням, повагою, турботою, любов’ю і пошаною. Тому, мабуть, діти Аркадія і Бориса називали Ніну Федорівну і Леоніда Васильовича не інакше, як дідусь і бабуся.

Ішов час. Перспективного, умілого, знаючого, хорошого спеціаліста і організатора Василенка А.Л. знали в усьому районі. А тому, коли потрібно було призначити нового голову у колгосп  ім.Мічуріна, вибір упав саме на Аркадія Леонідовича. Звичайно, прийняти таке рішення було непросто, адже життя у Манвелівці вдалося. Росли діти, Олександра Павлівна здобула беззаперечний авторитет у Манвелівській СЗШ; поряд були рідні і друзі, а тому полишати обжиле місце не хотілося. Та Аркадій Леонідович дав згоду очолити колгосп, який мав борги майже мільйон карбованців. На той час це були великі гроші.

На новому місці роботи Аркадій Леонідович проявив весь свій талант спеціаліста й організатора. Це був керівник нового покоління. За короткий час вдалося налагодити рентабельне виробництво зернових культур, тваринництва, птахоферми. Побудували механізований тік, тваринницьку ферму. Керівництво господарства дбало і про добробут села:  будувалися дороги, будинки, значні кошти виділялися на  благоустрій школи.

Олександра Павлівна переїздить проживати до Великоолександрівки, стає надійним тилом своєму чоловікові, бо Аркадій Леонідович на роботі практично живе.  Олександра Павлівна дуже легко влилася в новий колектив. Її педагогічний хист відразу всі помітили. Із часом її праця була достойно оцінена. За плідну педагогічну працю вона була удостоєна звання «Заслужений учитель України». Життя увійшло в своє русло. Аркадій Леонідович почувався щасливим, бо займався улюбленою справою, він із кожним днем відчував, що його праця приносить користь людям.

Та, на жаль, ця щаслива мить життя Аркадія Леонідовича різко обірвалася.

Це були 80 – ті роки. Роки застою і компартійного свавілля. Проти Аркадія Леонідовича була сфабрикована кримінальна справа. Про цю сторінку життя Аркадій Леонідович ніколи не хотів говорити, бо багато горя, сліз принесла вона всій його родині. Пізніше його повністю реабілітували за відсутністю складу злочину. Але хіба від цього комусь стало легше? Вся ця ганебна історія залишила гіркий слід у душі всієї великої родини Василенків.

Розділивши гіршу участь свого чоловіка, вірна дружина Олександра Павлівна до останнього намагалася довести його невинність.

Але в тій тоталітарній системі зробити це було неможливо. Безсонні ночі, ріки сліз, турбота про батьків чоловіка – все винесла ця мужня і глибоко інтелігентна людина.

Та пережите не пройшло безслідно. Доля відмірила Олександрі Павлівні всього 55 літ.

Аркадій Леонідович дуже болісно пережив смерть улюбленої дружини. Намагався втамувати біль, віддаючи себе до останку роботі.

Трудовий шлях Аркадій Леонідович закінчив на посаді головного інженера радгоспу. Вийшовши на заслужений відпочинок, знаходив втіху в дітях і внуках : разом із ними їздив на море, читав їм книжки, вчив їздити на велосипеді, грати в шахи, ділився мудрістю свого життя. Як колись Ніна Федорівна, так Аркадій Леонідович став для своєї родини старійшиною, до порад якого всі прислухалися.

Всім дорослим синам він весь час повторював : «Поки я живий, я несу відповідальність за кожен ваш крок, за кожен ваш вчинок».

Турботливий і мудрий батько, люблячий дідусь, великий професіонал – таким його завжди пам’ятатимуть рідні і близькі.

Аркадій Леонідович пішов із життя в 2004 році. Його життя – це яскравий спалах зірки. Саме такі, як Аркадій Леонідович, і закладали фундамент сьогоднішнього дня України.

                                          

                                                                                                                                                                                                                                                     ВАСИЛЕНКО   ТЕТЯНА,   онука 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПАМ'ЯТЬ ЗАРАДИ МАЙБУТНЬОГО               

                                                                                                                                                                                                                                                                       Молодь війни, гіркого лихоліття,

 

                                                        Що сіяло на білім світі зло.

 

                                                        О, скільки праці, горя і страхіття

 

                                                        На ваші плечі втомлені лягло.

 

 

 

                                                        В німецькій каторзі не впали,

 

                                                        Пронесли ношу долі до кінця.

 

                                                        Перебороли втрати і навали,

 

                                                       На мужність переплавивши серця.

 

 

                                                       Поміж людей свою бабусю бачу,

 

                                                        ЇЇ печаль – вона мені болить.

 

                                                        Німеччину згадає – завжди плаче

 

                                                        І каже: „Не дай же Бог такеє пережить”.

 

 

 

Пам`ять – єдине справжнє набуття людства, яке залишає у спадок майбутнім поколінням і досвід, і попередження, і мудрість…

Історична довідка Остарбайтери (нім. Ostarbeiter — «східні робітники») — німецький термін для означення осіб, які були вивезені гітлерівцями з східних окупованих територій, переважно з Рейхкомісаріату Україна, протягом Другої світової війни на примусові роботи до Німеччини. Вивезення робітників до Рейху не було передбачено фашистськими окупаційними планами. Однак, коли стало зрозумілим, що швидкої перемоги на Східному фронті не буде досягнуто, в листопаді 1941 розпочалася насильна депортація робітників до Німеччини.За 1941-44 роки загальна кількість остарбайтерів становила 2,8 млн.чол., у тому числі 2,2 млн. українців. Жахливим було транспортування невільників у Німеччину. Людей перевозили у наглухо закритих товарних вагонах, як худобу, без будь-яких елементарних зручностей."Остарбайтери” постійно потерпали від голоду, який виснажував організм подібно важким хворобам, поскільки харчувалися вкрай погано – один-два рази на добу низькокалорійною їжею: переважно бруквою, квашеною капустою, сурогатом кави без цукру. Добова норма хліба із борошна грубого помолу складала всього 250–300 г. Так само серйозно вони потерпали через відсутність одягу та взуття. Той, хто приїхав у Німеччину в туфлях, змушений був ходити в них і взимку, або ж босим чи у вкрай незручному дерев’яному взутті (сабо). Поношений одяг доводилось постійно латати-перелатувати. Більшість остарбайтерів працювали на приватних підприємствах. Продуктивність остарбайтерів була досить високою і становила серед чоловіків 60-80 % у порівнянні з продуктивністю німецьких робітників, а серед жінок — 90-100 %. У Німеччині остарбайтери жили в спеціальних таборах під суворим наглядом адміністративно-поліцейських спецслужб. За спробу втечі остарбайтери каралися смертю або ув'язненням у концтаборі. Остарбайтери носили обов'язкову дискримінаційну відзнаку «Ост.». У червні 1944 їх було замінено на національні відзнаки — для українців — тризуб. Більшість остарбайтерів після закінчення війни була насильно репатрійована в СРСР, де майже всіх звинувачено у «зраді батьківщини» і репресовано.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                 Коли   почуєш, як в тиші нічній

Залізним шляхом стукають вагони,

А в них гуде, шумить, пищить мов рій,

Дитячий плач, жіночі скорбні стони,

Важке зітхання і гіркий проклін,

Тужливий спів, дівочії дисканти,

То не питай: Сей поїзд, звідки він?

Кого везе? Куди? Кому вздогін?

 

 

     Носулич  (дівоче Положевець)  Степанида  Микитівна  народилася  17  березня  1920  року  в  селі  Положево  Шацького  району  Волинської  області.  Сім’я,  в  якій  росла  Степанида  складалася  з  9 чоловік:  батько,  мати, брати  і  сестри  Марія,  Роман,  Василь,  Євдокія,  Палажка, Андрій.

    Мирну працю жителів  Шацького району, як і всього радянського народу, порушив віроломний напад фашистської Німеччини на СРСР.

25 червня 1941 року фашисти захопили Шацьк  та села, які знаходилися поблизу  районного  центру. Багато горя і страждань було завдано населенню окупантами та їх посібниками з числа українських - буржуазних націоналістів. Вони ліквідували колгоспи, пограбували МТС, землі повернули колишнім власникам. Фашисти та їх посібники за час окупації силоміць вивезли на каторжні роботи до Німеччини 188 юнаків і дівчат, палили  двори, відбирали у населення коней, худобу, свиней та багато іншого майна.

   Територія   Шацького району стала осередком активного партизанського руху на Волині.  Із  спогадів  сестри  Параски: «Село  знаходилося  біля  лісу.  Коли  зайшли  німці,  то  знищували  все  на  своєму  шляху.  Батько  зібрав  всю  сім’ю  і  сказав,  що  треба  тікати  в  ліс,  щоб врятуватися. 

 

Довелося  вбити  собаку,  бо  вона  могла  видати   місце  знаходження  всієї  родини. Пам’ятаю,  як  було  страшно.  Ми   не  знали, що  нам  робити.  Із  лісу  ми  побачили,  що  горить  наша  хата.  Ми  дуже  плакали  через  це»  

   Озвірілі фашисти ловили дівчат і хлопців і вивозили в фашистську неволю.  Так  потрапили    до  Німеччини  Степанида  та  Василь.  Їхали  вантажними вагонами,  було  дуже  холодно,   хотілося  їсти.  Як  склалася  доля    Василя до цих  пір  невідомо:  чи  залишився живий і не подавав вістей, бо думав, що всі загинули,  чи  по  дорозі  до  Німеччини  попав під бомбардування,  чи  був  вбитий,  а  чи  може  помер  від  голоду  та  тяжкої  роботи.

 Степанида  Микитівна  потрапила  на  німецький  військовий  завод,  де  виготовляли  деталі.  Одягли в недоноски, на ноги – дерев’яні колодки, на груди повісили табличку „остарбайтер” – східний робітник – раб. Цикл  роботи  був  роздрібнений,  тому  ніхто  не  знав,  що  саме  виготовляли  на  цьому  заводі.  Робота  була  важкою.  Працювали  по  12 – 14  годин  на  добу.  У  своїх  спогадах  Степанида  Микитівна  говорила,  що  годували дуже  погано.  В  основному  це  була  бруква.  Практично  виживали  за  рахунок  того,  що  інколи  робочим  давали  дозвіл  виходити  за  територію  заводу.  На  полях  збирали  напівзмерзлу,  напівгнилу  картоплю,  якось  проносили  її  в  барак  і  варили.  Тоді  голод  трохи  відступав.  Але  все  це  було  під  жорстоким  контролем  і  кого  ловили  з  таким  продуктом,  то  суворо  наказували  за  це.  Жили у вологих бараках, спали на холодній цементній підлозі, тому багато дівчат помирало

Голодні, холодні, босі... Ніхто не знав, що їх чекає, чи побачаться знову, чи повернуться додому, а чи залишаться живими.  А коли в 1945 році війська союзників бомбардували цей завод, це було пекло – вибухав газ, горіло все. Дівчата ховалися в бомбосховище, а їх звідти німці виганяють: „Руські наверх”. Божою  волею  вдалося врятуватися.   Ніхто не  думав,  що  хтось  виживе,  але  жити  дуже  хотілося. Зайшли  американці  і  звільнили  всіх,  хто  працював на заводі.    Що  робити ? Куди  йти ?  Як добиратися

додому?  Пропонували  їхати  в  Америку,  але було  найбільше  бажання   повернутися  на  рідну  землю,  побачити  своїх  батьків,  братів,  сестер.

« Протягом  перебування  у  неволі  жодного  дня  не  покидала  думка  про  рідне  село  і  мабуть  саме  це  допомогло  вижити.  Як  приїду  додому,  то  оживу  -  не  помру,»  -  розповідала  Степанида  Микитівна  своїм  дітям  та  онукам.

…Далекою була дорога додому.  Колишні  невільники  гуртувалися  за  напрямками.  Разом  із  Степанидою  Микитівною були дівчата  -  одна  із   Росії,  інша  -  із  Білорусії.    Йшли  пішки,  дісталися  в  зону  радянських  військ,  які  допомогли  дійти  до  найближчої  станції.  Там  їх  посадили  у  вагони,  в  яких  їхали  військові.   У  вагонах  було  холодно,  їли  те,  що  змогли  випросити  на  станції. Прибули  до  Брянська.  Тут  дівчата  розійшлися.  Довелося  молодій  дівчині  добиратися  до  Ковеля  одній,  а  звідти  -  пішки   або  на  підводах.   Поспішала додому, до матері...  Сотні кілометрів довелось пройти пішки, щоб повернутися у рідний край.  Нарешті вдома.  Ніхто з рідних  і не  сподівався  вже  побачити  рідну  кровиночку. Зайшовши  в  село,  стала на коліна, впала  на землю і цілували її – землю Батьківщини. Коли прийшла додому, то ніхто її не впізнав, так постаріла. А було ж їй всього 25 років.  На  порозі  рідного  дому  стояло  знеможене дівча  вагою  близько 40  кілограмів.  Бажання жити  перемогло.  Це  стало  великою  нагородою для  молодої  дівчини. 

    У  50-х роках вся  родина  Положевців  переїхала  в  Дніпропетровську  область  і оселилася  в  селі  Красне  Васильківського  району.  Степанида  Микитівна   вийшла  заміж.  Разом  із  чоловіком  виховали  трьох  донечок:  Єву,  Галину  і  Ольгу.  Рано  з життя  пішов  чоловік.   Степанида  Микитівна  весь  час  працювала   за  місцем  проживання на  СТФ.  Любила  свою  роботу  настільки,  що  отримала   два  трудових  стажу.    Ветеран  праці,  мала  багато  подяк  від  керівників  господарства  радгоспу  «626»,  від  керівників  району.

 

  Бог розпорядився  так,  що  прожила  Степанида  Микитівна  88  років.  У  2008  році  перестало  битися її серце.  Але  пам’ять  про  неї  живе  у  душах її  дітей,  онуків,  правнуків,  її  сестер  і  братів.

    Про ті часи розповідала не охоче. Все більше плакала. Ті сльози свідчили не тільки про зранену душу, а й про силу і мужність жінки, що змогла вижити і жити далі…

    Гіркий життєвий досвід і воістину сталева воля цієї жінки викликають щире захоплення і глибоку повагу. У її грудях билося серце, яке пережило так багато! Нашому поколінню залишається молитися, щоб нам ніколи не довелося бачити подібного горя.

 


                                                                                     Матеріал  зібрала

 Глушакова  Анастасія

учениця 11 класу

  Манвелівської СЗШ

 

 
 

nbsp;